Почалось все з пакування сумок. Вдалося знайти електронні ваги які класно показували вагу. По вимогам було запаковано 2 сумки, які трошки переважували 23 кг кожна і рюкзак з нутом (приблизно 8,5 кг).

Аеропорт. Реєстрація починається за дві години до відльоту. Насправді почалася ще раніше, але я нікуди не спішив – хотів побути максимум з рідними. Ми попрощались і разом пішли здавати багаж. ))) Хоч і проводжаючим не можна, але вони якось так пройшли, що на нас ніхто не звернув уваги. Наглість – друге щастя, як кажуть.

Поставили обидві сумки на ваги. Переважило в сумі десь на півтора кіло. Я вже зібрався діставати гроші, щоб доплатити, а мені нічого навіть не сказали. Видали 2 квитанції, на кожну сумку наліпили лейблу і вони собі поїхали. До речі, ставлення до багажу – жахливе. Сумки поїхали і чути було, як вони звались десь там… Потім мав нагоду з літака спостерігати, як з багажем поводиться персонал аеропорту – очі на лоб вилазили. Думав, що то тільки в нас таке, а потім вже коли забирав багаж в аеропорту Торонто – то пересвідчився, що і тут таке ж відношення. ТОМУ (!), в аеропорту Борисполя є можливість запакувати сумки в целофан, не пошкодуйте цих 25 грн. і запакуйте. Я ж думав, що можливо треба буде відкривати сумки – нічого такого. Вони їх сканують і все бачать, ніхто нічого ніколи не розпаковує. І ще – не раджу щось класти із техніки і що б’ється – просто потім не позбираєте це до купи. :)

При здачі багажу одразу глянули на візу в паспорті і на документи на ПМЖ. А-а-а (!) головне – тут же дали квиток нормальний з магнітною стрічкою, на якому вже були дані про номер рейсу і місце. Сказали йти на митницю. Пішли ми на другий поверх. Трохи пошукали В2 вікно, як зрозуміли, що можна займати любу чергу. Як виявилося пізніше, що то (В2) номер виходу до літака. Тому при проходженні митного і паспортного контролю – можна займати любу чергу, яка подобається. Що ми і зробили. Я говорю «ми» - бо зі мною були мої рідні, що проводжали мене, хоч летів сам. Ми вистояли чергу митного контролю (іде швидко) і тут вже востаннє попрощались – всі в черзі офігіли – виявляється проводжаючим там вже неможна було знаходитись, а батько ще й  фоткав… )))

Рюкзак пустив під сканер, зняв з себе куртку, мобілку і кульок поставив у спеціальну корзину-ящик і теж під сканер. Сам пройшов через метало-детектор. Нічого не запищало, хоча пряжка на ремні – залізна. Менше з тим – мене попросили швидше забирати свої речі… А я боявся…

Потім паспортний контроль – також декілька черг – займаєте любу. На паспортному контролі відбулося непорозуміння між митником (молоденькою дівчиною) і мною, а точніше з моїм паспортом – «це що таке?», - показує на печатку «ПОГАШЕНО», «це я коли отримував паспорт, ще був призовного віку, а печатку поставили, коли отримав військовий квиток», кажу. «А-а-а… А це що?», - показує на візу угорську, - «Віза угорська».

-  А де ви живете?

- В Україні, в Ужгороді.

- А це що?

- Віза угорська! Але я там не був ні разу.

- А це що? (показує на печатки про перетин кордону)???

- А це я в Словаччину їздив, - кажу.

Вона взагалі загубилася… Я почав нервувати.

- Навіщо?

- Як турист!

Покрутила носом і дала напарнику. Той глянув і сказав, що все нормально. Бахнула штамп і ішкейс. ) Обдєлался легкім іспугом, як кажуть.

Після паспортного контролю вийшов до великої зали де вже зрозумів , що В2 – це номер виходу до літака. Біля кожного виходу і взагалі по всьому аеропорту – висять табло, по яким і слід орієнтуватися. Почекав хвилин 10, ще раз набрав по мобільному половину рідних. Боявся, що попросять виключити. А ннет, ніхто не просив. Потім, як вияснилось, попросили не користуватись електронними пристроями і мобілками тільки під час зльоту і посадки. На табло показали, що вихід до літака, що летить в Торонто, помінявся і став В1 (тому раджу спостерігати за статусом свого рейсу на табло). Я туди і пішов – ще раз перевірили візу і попросили пройти в автобус. Автобус довіз до літака. Хтось із пасажирів почав фоткати літак і себе біля нього – тут підбігла безпека і поросила не страдати фігньою і що фоткати немож. Сіли в літак. У мене шикарне місце позаду правого крила біля ілюмінатора. Довольний, але дуже пожалів, що не взяв з собою цифровика… :(

Вроді всі «вклалися» і тут починається скандал: парочка з дев’ятимісячною дитиною починає скандалити з стюардесою, що для дитини немає спеціального місця, хоч вони заплатили за дитину повний квиток. Почалася заминка. Ще якась проблема була із багажем, що я вже писав – витягали якусь сумку – розкидали всі сумки з контейнера поки не найшли, що шукали. Парочці запропонували, або вийти з літака, або переміститись назад салону де купа вільного місця і вони можуть робити, що хотіти. Тільки попросили, щоб вирішували швидше, інакше рейс затримають на годину, не менше. Я знову почав переживати. Розумію, що політ може зірватися і розумію ту маму з дев’ятимісячною дитиною.

Вони вирішили таки зостатися в літаку і нам дали добро на зліт.

Політ. Летіти до Торонто 11 годин. Якщо бути точним, то літак мав вилетіти в 13.05 по київському часу, а сісти в Торонто в 18.00. Тобто станом на 26.10 різниця в часі 6 годин. Просто в Канаді годинники переводять 2 листопада, таким чином, насправді різниця в часі 7 годин. 11 годин в літаку – нудно страшне. А коли «підвищена турбулентність повітря» ще й страшнувато. Спочатку цікаво: дивишся на висоту польоту (10 км) швидкість польоту (середня була 800-850 км/год), в якій точці земної кулі знаходишся, над якою країною пролітаєш… А потім, включали фільми, які ти вже бачив… І хмарки надоїли хоч на них і можна дивитись безкінечно, але коли летиш над Атлантичним океаном – то нич цікавого. :) Кормили двічі, нормально але порції маленькі. Порада – візьміть щось із їди з собою у дорогу. Хоч в інструкції пишуть, що не мож, але на справді – можна. Десь в середині польоту – дали митні декларації Канади заповняти.

Зайняли людей щонайменше на півгодини. :) Я один бланк зіпсував – не знав як відповісти на два питання. Запитав у стюарда – каже «ви постійний проживаючий?» - «ні», кажу, - «ну то і не вказуйте нічого»… Так і порішили.

Коротше кажучи, якщо летите на постійне місце проживання чи на роботу в Канаду, тобто не маєте квитка назад, то пункт «В» не треба чіпати – там треба вказати на скільки днів ви летите в Канаду і чи не перевищує кількість взятого з собою алкоголю і цигарок за норму. І пункт «С» не треба чіпати – він для резидентів Канади – там, здається, треба вказати чи не везете ви якісь гроші з собою (на скільки я зрозумів, щоб заплатити податки з них, якщо ви щось заробили за кордоном). В шапці декларації: прізвище, ім’я, дата народження, громадянство, адреса проживання. В секторі «А» - питання типу, чи не везете ви з собою зброю, продукти, речі на продаж, валюту, що перевищує 10 тис. канадських доларів і т. ін. Всюди, крім валюти поставив «ні». Вкінці – підпис і дата.

Посадка. Сідав літак так, що аж в грудях запекло з переляку. При посадці пролітав буквально над дахами будинків якихось,  помахав крилами вправо-вліво, декотрі діти і жінки почали кричати і пищати зі страху, а потім взяв і гепнувся на полосу. Сіли. Пасажири почали хлопати. Я – ні. В мене було бажання набити пику тому пілоту, чи тому хто пустив студента садити Боїнг 767 з 200 пасажирами на борту… Літак зупинився і слава Богу. Тут наш колхоз (інакше його не назвеш) бере і невідомо з якого дуру весь підривається… Знову стало неприємно за своїх. Стюардеса попросила всіх зайняти свої місця і тільки коли літак повністю зупиниться і попросять виходити – тоді вставати. Але нічого нашого брата, звиклого до маршруток,  вже не зупинить. Вони чесно стояли, парилися в своїх куртках в проході, а я сидів і дивився на величезний аеропорт і на вечірнє Торонто! От вона – мрія! :)

На виході – попередня перевірка візи і паспорту. «Ви сьогодні емігруєте?» «ЕС!!!» (А що, сьогодні не можна? – подумалось) ))) Далі по довгому коридору на митний контроль. По дорозі «Велкам ту Канада» - у мене вже усмішка на вустах і не дивлячись на втому – піднесений настрій. Взяли декларацію. Запитали що я вказав, що везу нал. Запитали суму. Записали маркером суму на декларацію.  Запитали «що ви сьогодні емігруєте?» - «так», кажу (питання стає дедалі підозрілішим). Далі імміграційна служба. Там проходять реєстрацію всі (маю на увазі і ті, хто прилетів по тимчасовій візі). Почекав чергу, підійшов до співробітника, а вона мене направила в спеціальне приміщення, до іншого офіцера. Там попросили показати документи на імміграцію, паспорт і декларацію. Мої дані занесли в комп’ютер дозаповнили форму. До речі, я попросив щоб документи мені пришли не на вказану в посольстві адресу, а на адресу друзів, в яких буду проживати перший час – і це пройшло без проблем. Так що якщо плани помінялися і ви найшли інше житло, то це треба сказати саме тут. Далі вона уточнила чи саме таку суму я маю, як записана в декларації. Після позитивної відповіді (до речі ніхто навіть не просив показати гроші, не те щоб їх перераховувати) вона перекреслила мою візу в паспорті і сказала куди пройти, взяти пакунок для щойноприїхавших і забрати свій багаж.

Багаж. Пакунок, що обіцяли дати – так і не дали, але я не переймався цим – пішов за багажем. При вході в те приміщення, стоять гружчики, які за пару доларів поможуть віднести/підвезти ваші сумки до машини (для цього раджу запастися дрібними КАНАДСЬКИМИ доларами ще в Україні). Хоча носильника я так і не найняв – по нєнадобності. Багаж скочується звідкись зверху по транспортеру лєнточному і потім їздить по колу. Таких «спусків» є три чи чотири. Біля кожного пишуть рейс, тобто з якого рейсу зараз тут буде «випадати і крутитися» багаж поки його не заберуть. Тут прийшлося чекати своїх сумок хвилин 15. Дочекався. З сумками все гаразд, ще раз пожалів, що їх не запакував у аеропорту. Взяв за ручки і поволок. Тут остання перевірка. Стоїть поліцай і щось просить від мене. Я його, якщо відверто, не розчув, тому логічно подумавши, що я тільки забрав багаж – показати йому квитанції на кожну сумку. А він мені махає головою, що його це не цікавить. Коротше попросив віддати декларацію. Віддав. І ВСЕ. Уявляєте, що за сумки, твої вони чи ні – ніхто не перевіряє. Кому вони так довіряють? Дивно. В загальному після офіцера – доріжка по якій ідеш і тебе по ідеї мають побачити зустрічаючі. Мене зустріли. Страшенно зрадів. Дуже. Мені не вірилося, що це таки сталося.

Не віриться деколи і зараз. Але нічого, адаптовуюсь. :)